Search

Ветеран Гліб Стрижко про морську піхоту, оборону Маріуполя та життя після поранення  2024-07-18 11:04:32

Глібу Стрижку 27. Якщо хтось із вас зустріне його на вулиці, то навряд чи здогадається, що цей усміхнений хлопець у джинсах, кросівках та худі – оборонець Маріуполя, який отримав складні поранення та пройшов російський полон.

Як жартує сам Гліб, він виглядає зараз радше як подільський хіпстер, аніж як ветеран.

"Якось до мене домахався наш військовий. Каже: "А ти в пизд*чках був!?". Це було дуже смішно! Я чекав, що таке може трапитись зі мною в Києві, але точно не в Стокгольмі на події для відновлення військових", – усміхається хлопець, пригадуючи той діалог.

Реклама:

Гліб – морпіх. Про кар’єру морського піхотинця він мріяв ще задовго до повномасштабного вторгнення. Свою військову присягу склав рівно за рік до великої війни – 24 лютого 2021 року.

"Тоді я подумав: "Вау! Я тепер в одній упряжці з людьми, на яких рівнявся!"", – з особливою ностальгією розповідає Гліб про той день.

Зараз він хотів би знову бути разом із тими, кого називає елітою українського війська, але не може: після складного поранення, отриманого під час оборони Маріуполя, у Гліба друга група інвалідності на все життя.

"У мене повна атрофія зорового нерву на лівому оці, часткова атрофія зорового нерву на правому оці. Я на краплях постійно сиджу, на вітамінах різних. Із тазом у мене теж певні нюанси", – пояснює хлопець.

Він просить не називати його ексвійськовослужбовцем, не проявляти до нього жалості через поранення та залишати йому можливість відмовитись від вашої допомоги.

Чи комфортно ветеранам повертатись у цивільне життя? Із якими проблемами в адаптації вони зустрічаються та де шукають підтримку?

Про це "Українська правда" поговорила з Глібом Стрижком.

Нижче – скорочена версія інтерв’ю. Повну версію розмови дивіться на YouTube УП.

"Не кожна людина з відсутністю кінцівки є ветераном"

– Тобі 27, але ти вже "ветеран війни". Ти сам звик до цього статусу?

– Звикаю. І, в принципі, почуваюсь із ним вже доволі комфортно.

– А як оточення реагує, коли дізнається, що ти – ветеран?

– Хто в контексті, то у них це не викликає якогось подиву. Але коли про це чують лікарі чи люди, з якими я знайомлюся, то вони такі: "Ого, прикольно, а так може бути?". Але, в принципі, я стикаюся з великим розумінням, і це мене доволі тішить.

Дуже добре, що ми змінюємо радянський наратив "Ветерани – це старі люди". Тому що зараз ветеранами можуть бути як люди в 50–55 років, так і в 19–20.

Реклама:

– Як виглядає зараз твоя ветерансько-пенсіонерська тусовка?

– Це в переважній більшості мої однолітки з люфтом плюс–мінус три роки.

Це люди, які мріють про спокійне життя, щоб видихнути, відпочити, побудувати свій дім, купатися в морі і народжувати дітей. Вони поклали велику частину свого здоров’я в боротьбі за те, що для них цінне, за що я їх безмежно поважаю і ціную.

– Якось ти сказав, що маєш вигляд звичайного подільського хіпстера, а не ветерана. Наскільки часто тебе сприймають як ось цього хіпстера і чи є це проблемою?

– Я ходжу в цивільному одязі, бо я зараз не несу службу і мені б не хотілося славу війська приписувати собі. І, відповідно, коли я заходжу в маршрутку, то хочу просто мовчки показати "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" і мовчки їхати далі без якихось поглядів маршрутчика чи його коментарів.

Гліб з усмішкою розповідає дивну поведінку деяких людей, із якими йому довелося зустрічатись як ветерану. Водночас зауважує, що більшість реакцій оточення все ж таки його приємно вражає

– Чи були в тебе випадки, коли людина тобі казала: "Та який ти ветеран?! У тебе ж все ціле! Що ти мені розказуєш!"?

– Звичайно! Коли люди чують, що я – людина з інвалідністю другої групи пожиттєво, усі такі: "В сенсі!? У тебе ж усе на місці, все гаразд! По тобі візуально нічого не скажеш!".

Була дуже кумедна ситуація і водночас дуже сумна. У простір VeteranHub, де я працюю, прийшла журналістка, яка хотіла записувати розмови з ветеранами.

Мене попросили з нею поспілкуватися, дізнатись, чим ми можемо їй допомогти. В якийсь момент повз нас проходив мій друг, у якого травматична ампутація нижче коліна. Ця дівчина побачила його протез і каже мені: "Я б хотіла записувати розмови з ветеранами – справжніми героями". Показує на нього і додає: "Ну от, як він, а не, як ми з вами – звичайні цивільні".

Я слухаю це і ледь стримуюсь, щоб не засміятися. Кажу: "Добре, я вас почув. Дякую вам". Я їй не сказав, хто я, але для мене це був певний лакмусовий папірець.

Очевидно, що травматична ампутація не дорівнює ветеран, тому не кожна людина з відсутністю якоїсь кінцівки є ветераном. Цю стигму хочеться якось побороти.

Поранення бувають дуже різні, не всі їх можна побачити. До того ж наші лікарі дуже суперкласно вміють "ремонтувати" поранених.

Реклама:

"Морська піхота не для тих, хто вагається"

– Ти довго мріяв стати військовим і цілеспрямовано обрав саме морську піхоту. Коли ти отримав свій берет морпіха, що ти відчув?

– Невимовну гордість!

Мені вдягав на голову берет пан Дмитро Делятицький, який тоді був заступником командувача морської піхоти пана Юрія Содоля. Він – один із тих морпіхів, які вийшли з Криму в 2014 році, тобто точно знає, що означає гасло морської піхоти "Semper Fidelis!" (з латини "вірні завжди" – УП).

І коли він вдягав мені берет, я сказав, що для мене це величезна цінність, що саме він мені його вручає. Пан Делятицький потис мені руку і сказав: "Ну то будь гідним цього берета! Будь гідним морпіхом!". І мене прямо це дуже пройняло.

Гліб ще зі школи мріяв потрапити в найелітніші, на його думку, війська – морську піхоту, тому з особливою ностальгією та гордістю пригадує день, коли отримав свій берет морпіха

Коли ми потім говорили клятву, в мене сльози текли. Це була певна ініціація, що я нарешті в цьому закритому, дуже елітарному клубі морських піхотинців і можу по праву носити планку морської піхоти та знаки розрізнення суто свого підрозділу.

– Люди з якими якостями можуть стати класними морпіхами?

– Морська піхота не для тих, хто вагається. Морська піхота для рішучих людей! Станом на зараз ці хлопці дуже щільно штурмують лівий берег Херсонщини, зокрема населений пункт Кринки.

Важливо розуміти, що Збройні сили це держава в державі: ким би ти не був, ти можеш бути корисний там. Тож посади знайдуться на будь-який смак. Головне знайти в собі рішучість, яка переборе страх.

– Яку роль морська піхота відіграла в обороні Маріуполя?

– Важливу. Вона тримала північну частину міста, зокрема два великі комбінати – металургійний комбінат Ілліча й "Азовмаш". І в принципі за рахунок цієї чисельності ми дали місту можливість так довго протриматися. Ті задачі, які нам ставилися, були виконані по максимуму: наскільки вистачало сил і засобів, люди це робили.

Я не беруся судити рішення своїх командирів: якщо вони ухвалювали їх, значить, на те були ті чи інші причини. Але в цілому своїми хлопцями, своїм відділенням, своєю ротою я пишаюся. Я бачив неймовірні прояви сміливості у хлопців 19–20 років, і мені дуже шкода, що не всі з них вижили: частина з них загинула в боях за Маріуполь у березні – квітні 2022 року, частина донині перебуває в полоні.

– Який із днів в обороні Маріуполя був найважчим конкретно для тебе?

– Це ніч на початку березня, точно не пам’ятаю дату. По радіостанції передали, що на наші позиції зайшла ДРГ і вбили мого близького друга. Падав такий величезний сніг, який перебивався дощем. І тоді я подумав: "Окей, все дуже серйозно".

Реклама:

"Я собі уявляв, як загину"

– Інколи військові уявляють, яке б поранення могли отримати в боях. Чи були в тебе подібні думки, коли ти йшов на війну?

– Звичайно! Коли ми вперше виїжджали в зону ООС, я надіслав брату лист, де зазначив про всяк випадок усі паролі, де лежать ключі тощо. Він не хотів відкривати цей конверт дуже довго.

І, власне, тоді – особливо на нічних чергуваннях, коли ми ходили по наших позиціях і дивилися, щоб до нас не підійшов ворог – уява прямо гуляла: я собі уявляв різні види поранень чи як я загину, як мене будуть ховати і всякі такі штуки…

Не скажу, що мене ці думки якось гнітили. Просто вони додали більшої готовності до того, що може трапитися.

– Ти отримав поранення 10 квітня 2022 року. Через 2 дні ти опинився в російському полоні, де пробув 17 днів: спочатку був сортувальний центр, потім – Новоазовськ, Донецьк, Таганрог, окупований Крим, і лише після цього ти повернувся на територію, підконтрольну Україні. Який із цих періодів виявився для тебе найтяжчим?

– Напевно, Новоазовськ, бо тоді я зрозумів, що треба дуже багато роботи зі своєю головою, щоби просто прийняти дійсність, на яку я взагалі не впливаю. А далі вже пішло якось легше.

Як не дивно, я з теплом згадую Донецьк, бо там зустрів свого побратима, якого не бачив десь два тижні. Ніхто не знав, чи він живий. Він опинився в сусідній палаті, і коли я почув його голос, мене це дуже підбадьорило.

Потім я почув голос матроса, якому надавав допомогу (перед тим, як отримав сам поранення – УП). Йому тоді дуже посікло ноги, була доволі сильна кровотеча, і я за нього дуже хвилювався.

Тому коли почув його голос неподалік, то такий: "Фух! Добре. Нас тут вже троє. Непогано. Тримаємося".

– Тебе обміняли доволі швидко. Чи крило тебе від того, що ти вже тут, а твої побратими ще там?

– Звичайно. Допоки не повернули першого побратима з моєї роти, мій мозок не знав, чи правда те, що зі мною трапилося. Бо в мене не було телефону, де була купа фотографій з Маріуполя, у мене не було жодних доказів. Мене повернули буквально в одній футболці на пелюшці.

Гліб пригадує, що довго не міг повірити в реальність обставин, за яких отримав поранення: "Було важливо зрозуміти, що те, що я пережив, правда, що є люди, які там були зі мною, що це не моя якась вигадка"

– Наскільки сильно відсутність адекватної медичної допомоги протягом твого перебування в полоні вплинула на твою подальшу реабілітацію?

– Сильно. Але можна подивитися на це з іншої сторони: я – живий, у мене – 4 кінцівки на місці, все ок. Могло бути гірше. Тому тішуся, що живий, що мене швидко поміняли.

Реклама:

"Я можу просто йти по вулиці й заплакати"

– Що для тебе виявилося найскладнішим у процесі реабілітації?

– Перші місяці в процесі лікування здавалися суперщасливими, суперкласними. Все було чітко. Але коли я почав функціонувати самостійно, з’явилося багато нових нюансів та викликів, і я такий: "Блін! Ще й це!.."

Дуже важко зрозуміти, на що конкретно реагує мій мозок: я можу просто йти по вулиці, побачити якусь картинку, почути щось і заплакати. Я не можу це контролювати. Тому почав займатися з психологом.

– Як ти знайшов цю психологічну підтримку?

– Гортаючи сторіс, я побачив на сторінці VeteranHub номер лінії підтримки і зателефонував туди.

У мене був дуже конкретний запит, якого психолога я хочу знайти: для мене було важливо, щоб це був чоловік, бажано з бойовим досвідом, бажано з пораненням. Я дав такий запит у VeteranHub, а потім таку саму опцію в "Українському ветеранському фонді" і теж зателефонував туди.

І "Український ветеранський фонд", і VeteranHub надали мені таких людей, за що я їм безмежно вдячний. Я з ними займався паралельно: з одним це були онлайн-консультації, з іншим – офлайн.

Зараз є також програма першої леді "Ти як?": там є розділ "Ветеранам" і список організацій, які можуть підтримати їх у тих чи інших моментах.

– Чи завжди лише психологи з бойовим досвідом можуть допомогти військовому? Чи цивільні фахівці також здатні дати йому дієві поради?

– Мені здається, що здатні. Просто це залежить від стану, в якому людина звертається.

Тобто тоді я для себе визначив, що мені важливо без зайвих пояснень поговорити з людиною, і коли вона скаже: "Я розумію", то реально розумітиме, а не номінально казатиме цю фразу.

– Твій брат – військовий. Довгий час він був проти, щоб ти долучався до війська. Що він тобі сказав, коли ви вперше побачились після твого поранення і повернення з полону?

– Він зайшов у мою палату в Запоріжжі, сів на сусіднє ліжко, ми дивилися один на одного і просто мовчали. Десь півгодини ніхто не порушував цього мовчання.

Потім Ігор сказав: "Малий, я тепер пишаюся тобою не лише як своїм братом, а й як військовим". Мене це дуже розмазало, я прямо поплив…

На фото – Гліб зі своїм старшим братом Ігорем

Потім він сказав: "Я собі так часто уявляв цю зустріч, коли ти повернешся, що зараз навіть не знаю, що сказати". І мені здається, що це був момент нашої такої найбільшої щирості. У той момент я побачив, наскільки я йому цінний.

Реклама:

"Мій батальйон загинув у Маріуполі. Його нічого не поверне"

– Як цивільним спілкуватися з ветеранами?

– Як правильно? Та ніяк. Для кожного можуть бути свої якісь правила. Для мене важливо, щоб мене не жаліли і не сюсюкалися, а для когось це може бути навпаки прийнятно і комфортно.

Краще запитати в людини: "Як би ти хотів / хотіла, щоб я з тобою спілкувався?", "Які слова ти не хотів / не хотіла б чути?"! Ми не роботи, ми – живі люди.

– Чи є якісь речі, які цивільні робили для тебе, бо хотіли тебе підтримати, але тобі було це неприємно?

– Це могли бути якісь формулювання, які в мене викликали певний дискомфорт, або надмірне бажання допомогти, яке мною сприймалося як те, що мене вважають слабким. Але я до цього ставився з розумінням і просто пояснював.

Моїй мамі може бути важливо постійно подавати воду своєму пораненому сину. Але я це бачу як затримку процесу мого одужання, бо я хочу дотягнутися до цієї води сам, щоб зрозуміти, що можу зробити хоч щось, навіть лежачи на лікарняному ліжку.

Якщо мені кажуть: "Наш заклад вас пригостить", я такий: "Чекайте! Ви думаєте, що я якийсь збідований і не можу собі дозволити умовний капуоранж за 90 гривень?"

Глібу приємно, коли йому пропонують допомогу, втім, він завжди хоче залишати за собою право від неї відмовитись

Інша справа, коли мені дають вибір. Це викликає приємну емоцію і певний захват.

Простий приклад: ми нещодавно були у Вашингтоні і зайшли повечеряти. Коли попросили рахунок, пані офіціантка сказала, що поруч сидять якісь інвестиційні банкіри і запитують, чи ми не проти, щоб вони нас пригостили. Нам було суперприємно!

– Які ще відмінності у ставленні українців і американців до ветеранів ти для себе помітив?

– Цих історій багато. Ми йшли в парку в Остіні, штат Техас, і поруч сиділи діти на галявинці. У якийсь момент вони почали вставати і віддавати нам військове вітання. У мене ком в горлі підійшов. Це така, здавалося б, дрібничка, але мене це прямо супер пройняло, мене це дуже вразило.

– А чи є якісь речі, які світ може запозичити в українському ставленні до ветеранів?

– Вони могли б повчитися в нас турботи не лише про ветеранів, а й про їхніх близьких.

Зараз в Україні є п’ять найбільших організацій, які працюють із ветеранами: VeteranHub, "Принцип", Veteranka, "Простір можливостей" і "Юридична сотня". Вони зібралися та написали концепцію політики для ветеранів та їхніх близьких, надавши їм суб’єктність у правовому полі, і передали це у профільне міністерство.

Гліб мріє про те, щоб в Україні в найближчій перспективі затвердили нову державну політику щодо ветеранів

– Ти якось зізнався, що відчуваєш певний дискомфорт, бо люди, яких ти вчив, після кількох поранень продовжують воювати на фронті, а ти цього не можеш.

Чи розглядав ти своє повернення у військо, але на небойову посаду?

– Я виключений з військового обліку, в мене це зазначено у військовому квитку. У мене пожиттєво друга група інвалідності.

Мені здається, що навіть якби я дуже хотів, я б міг якісь шпаринки знайти в законодавстві і можна було б повернутися, але це буде не та робота, яку б я хотів робити.

Плюс важливий нюанс: мій батальйон загинув у Маріуполі. Його нічого не поверне. Тому навіть якщо я повернуся в свій батальйон, він вже буде інший, бо там інші люди, там інші підходи.

Так, як раніше, не буде. Просто треба це прийняти.

Wiki




Инсайды

Опасения оправдались: у Байдена выявлено серьезное заболевание
Байден запевнив, що попри коронавірус, працюватиме для американців
НБУ жалуется: проблемы со светом заставляют украинцев накапливать наличные деньги
ЄС і Велика Британія готуються посилити перевірку нафтового флоту РФ - ЗМІ
Второе пришествие Дональда Трампа

Contact

Contact us: [email protected]

Встречайте нового лидера в мире онлайн-развлечений и информации - "Реалист"! Этот уникальный онлайн-ресурс не просто изменит ваше представление о том, как вы проводите время в интернете, но и откроет для вас двери в новый, увлекательный мир возможностей.