Search

Командир 1-го стрілецького батальйону 3-ої ОШБр Володимир Коротя, позивний Повстанець: "На позиції "Жираф" в Ірпені я провів 24 доби без виїздів та майже без сну" 2024-07-18 07:48:06

На таких людях, як кажуть, і тримається країна. Після захисту України з 2014 по 2016 роки Володимир зайнявся бізнесом, куди залучав побратимів, які повернулися з війни, адаптуючи їх та соціалізуючи. Паралельно пішов у органи місцевого самоврядування – щоб відстоювати права тих, хто воював.

Повстанець

За оборону столиці Володимир отримав недержавну нагороду "Народний герой України"

Те, що позивний Повстанець розповідає про свій бойовий шлях під час повномасштабного наступу росіян, неможливо переповісти в одній статті. Занадто у багатьох подіях Володимиру Короті довелося взяти участь. Захист Києва безпосередньо на позиції "Жираф" в Ірпені, три заходи у Бахмут, Авдіївка… Тож зараз, коли ми всі згадуємо, як зустріли російські ракети два роки тому, прочитайте про те, що насправді робилося в Ірпені на найгарячішому блокпості, який і організував, власне, Володимир.

"МОЯ ДРУЖИНА ВІДМОВИЛАСЯ ЕВАКУЮВАТИСЯ І ПРОВЕЛА… 16 ДНІВ В ОКУПАЦІЇ"

- Ви розуміли, що щось буде 24 лютого 2022 року? І наскільки, можливо, готувалися до того?

- Готувалися стовідсотково. Розуміли, що велика війна буде точно. 31 грудня 2021 року у нас була міні-нарада у Києві, на якій були присутні п’ять офіцерів, а 1 січня 2022 року їх вже було 25. Ми розуміли, що часу у нас немає готуватися, можна лише діяти. Оскільки я був лідером громадської ветеранської думки, мене було обрано, умовно кажучи, організатором руху опору. На мене було багато навішано всього: Київська область, Чернігівська, Харківська, Миколаївська… З Київською було б впоратися.

На 22-ий рік у нас було дві спілки учасників бойових дій: Бучанська та Ірпінська. З них мною було сформовано ядро з ветеранів спецслужб, розвідки, 3-го і 8-го полків, ДШВ, морської піхоти. Причому командування ДШВ і морської піхоти виписали до мене з наших спілок людей. Сухопутка не погодилася нам своїх ветеранів зарезервувати. Наша логіка була: коли оголосять призов оперативного резерву першої черги, людей, яких я зарезервував, сформують в один підрозділ. Шляхом перемовин і певних поступок мені вдалося зарезервувати кілька десятків людей.

Окрім спілок, ми сформували бойове ядро, яке називалося ГШР — група швидкого реагування. Було пропрацьовано три коди – червоний, жовтий і зелений. Червоний – збір до двох годин, жовтий – три години, зелений – шість годин. Найважчий елемент, який нас очікував, — це міські бої. У нас були фахівці з чого завгодно, але тільки четверо мали навички ведення боїв у місті – я і ще троє, один з них, на жаль, вже покійний. Троє армійців і один з поліції мали досвід організації боїв у місті. Бій в місті – дуже складний елемент, коли тебе може завалити будинком, цеглою, і це потрібно враховувати. Москалі, а то були псковські десантники, з якими ми стикнулися, це знали, розуміли, а у нас ніхто на це не зважав.

Задовго до наступу росіян ми почали готували масштабні вишколи для того, щоб навчити населення поводитися з вогнепальною зброєю. Частина вишколу була організована на АТЕКу, оскільки у нас були хлопці з "Азову". Туди приходили десь по 500 людей. Вести аудиторію в 500 людей складно, потрібно до 20 інструкторів різнопрофільних, потрібен час, роздатковий матеріал. Кажуть: давайте на дерев’яному автоматі щось показувати – ні, це не буде працювати. Людині треба показувати на справжньому автоматі або на навчальному як мінімум. Потім почали так само проводити вишколи в Ірпені, в санаторії "Ластівка", десь до 200 людей до нас приходило. Наше завдання було в максимально короткі строки навчити людей… А ще ж була своя робота, треба було якось на родини заробляти гроші, щоб їм було що їсти. При цьому весь свій вільний час навчали населення поводитися з вогнепальною зброєю, з вибухонебезпечними предметами, ідентифікувати вибухонебезпечні предмети, куди ховатися – де можна ставати, а де не можна, також навчали домедичної допомоги, медицини, евакуації, психологічного контролю.

24-го все сталося абсолютно так, як ми прогнозували. Ми планували, що на наднизьких висотах через Київське водосховище підуть гелікоптери великими партіями, їхньою основною метою буде Гостомельський аеропорт. Там їм буде потрібно садити ІЛи, щоб розгортати піхоту. І найважче, що нас буде очікувати, — коли вони нагонять туди піхоти… На щастя, їм не вдалося посадити літаки в Гостомельському аеропорту. Пробували вони сісти і у Василькові. Навіть коли б нагнали і десять тисяч піхоти, вони не були б спроможні захоплювати міста – для цього їм потрібна підтримка механізованих засобів. Літаками вони не зможуть забезпечити стільки механізованих засобів, щоб розвивати успіх піхоти, яка засяде в аеропорту. Навіть якщо їх буде дуже багато. Ми розуміли, що їм знадобиться підтримка дуже великої кількості механізованих засобів – не для проведення штурмів, а для підтримки своєї піхоти. Саме тому, коли росіяни почали кидати понтони на Прип’яті, а це сталося ще до 24 лютого, ми зрозуміли, – все… Тоді і почали евакуйовувати свої сім’ї… Це було, якщо не помиляюся, 15 лютого. Моя дружина відмовилася виїжджати, сказала: "Ти сильний, з усім справишся". Справилися. Так… — гірко каже Володимир. — Потім в окупації 16 днів пробула…

24-го я прокинувся від шести вибухів. Від моєї квартири в Бучі до аеропорту десь приблизно чотири кілометри по прямій. Я забіг у ванну, став у двірний отвір. Розумів, що відстань до кордону десь 130 кілометрів, це не можуть бути танки, це не може бути артилерія, системи залпового вогню. Єдине, що може бути, — ракети. Все, як ми прогнозували: вони ракетними ударами психологічно відганяли нас від аеропорту – для того, щоб можна було проводити там висадку. Якщо ми казали, що першого січня було перейдено рубікон, то 24-го о шостій ранку було зрозуміло, що ми будемо воювати або в Київській області, або у Львівській. Отакі у нас були два формати…

Був оголошений червоний код, одразу зібралися 44 ветерани, які відмовилися їхати в свої частини, навіть якщо їх туди викликали. В Ірпені по вулиці Центральна, 55, у нас був ветерано-хаб, ми там зібралися. Одразу постали найважчі питання – хто буде командиром, тому що зв’язку з жодними військовими у нас не було. У нас був зв’язок з військкоматом, який нам сказав: "До побачення, телебачення, їдьте у свої частини і там розбирайтеся". Щоб було зрозуміло: моя 10-ка має ППД у Коломиї. Навіть якщо я туди поїду, буду добиратися два-три дні. Оскільки я був командиром бойового ядра, було прийнято рішення призначити мене командиром роти. Я одразу звернувся до Миколи Миколайовича Ляшенка, це голова Бучанської районної адміністрації, пояснив йому: якщо у нас через пару годин не буде зброї, то Києва скоро не існуватиме. Він частково забезпечив нас зброєю. Прибули до мене чотири куратори, які показали місця схронів…

Перше питання кадрове — визначення командирів підрозділів. Мною одразу було призначено шість командирів взводів: два – штурмових, один – механізованого, хоча у нас ще не було механізованих засобів, і командири піхотних взводів. Друге завдання було – заволодіння механізованими засобами противника для того, щоб можна було чинити йому спротив. Ми розуміли: без засобів ураження, без механізованих засобів ураження ми не зможемо зупинити росіян ніяким чином.

24 лютого на Бучанський парк вже було висаджено перший десант. Ми ліквідували там 21 десантника і двох взяли у полон. Але це були ще не десантники, а якась мотопіхота, тому що вони навіть не стріляли нам у відповідь. Під Бучанським парком була розбита колона 80-ої аеромобільної бригади. У них було дев’ять машин, а біла парку залишилося тільки чотири, тобто, п’ять вони втратили з боями – незрозуміло мені, де. І це я кажу до того, що всі люди, з якими я спілкувався, казали, що ніде не вступали у бойове зіткнення, крім аеропорту. Так, у Блиставиці, в аеропору були зіткнення, виїхали два чи три БТРи на злітну смугу. Але до цього перша колона москалів шикувалася в Феневичах, у них з Феневичів до Блиставиці не було вогневих контактів з нашими десантниками. І при цьому колону десь таки розбили. Звідки я це знаю? Ми до себе забрали частину бійців тієї колони. Це було так: підбігає до мене дід, питає: "Ви хто?" Я показую на прапор, бо ми були вже у формі, зі зброєю, з засобами захисту – з усім. Дід каже: "У мене в підвалі дев’ять десантників". – "Яких ще десантників, що ти розказуєш…" Він каже: "Українських". – "Та не може цього бути!" — "Треба, щоб ви зі мною пішли". Відкриваємо двері – на мене дивляться такі кошенятка… Кажу: "Слава Україні! Ви вдома, все нормально". Цих дев’ятьох десантників я забрав з підвалу до нас. З БРТів ми забрали їхніх шість загиблих побратимів. БТР був увесь в крові...

Хлопці з підвалу не були налякані, скоріш дезорієнтовані. У них були кулемети, гранатомети – те, чого нам не вистачало. Я їм запропонував: "Я – польовий командир, якщо хочете, можете залишитися зі мною". Можливості передати їхньому керівництву у нас не було ніякої. Вони переходять під моє керівництво, такі хлопчики-горобчики, 22-24 роки, діти… Були біля мене, як каченята біля качечки. Вони були навчені. Постріл – це влучання. Якщо б’є з РПГ, то попадає, з кулемету – попадає. Це було дуже важливо. Їм не потрібно було нічого пояснювати. Їм просто кажеш: "Бий туди" — він б’є і виконує свою роботу. З мінусів — ці люди були зовсім незнайомі між собою. Вони проходили сержантські курси, які не знали до цього один одного, абсолютно незлагоджений підрозділ. Там був такий старший – Баку, здається, Ельдаров Сабір, якщо не помиляюсь. Питаю: "Кого ти зібрав біля себе?" — "Зібрав, як пише книжка". – "Поясни". – "Кулеметник повинен бути? Повинен – от він, кулеметник. Гранатометник повинен бути – ось він, снайпер – ось. Навіть ПЗРК взяв – збивати літаки, сидить ось хлопець з "Іглою". Зв’язок має бути – ось..." Він просто зібрав всіх по одному фаху, хто був. Така збірна солянка, навіть мінометника приплів. Каже: "Ну, мінометник же ж повинен бути – ось він є". Десь напередодні 20 лютого зі Старичів зняли всіх хлопців, які вчилися на молодших сержантів, з них було сформовано дві роти – з 80-ої бригади і 81-ої. Їм видали дев’ять БТРів і відправили на Іванків тримати дев’ять мостів. Але були підкуплені місцеві чиновники, і з дев’яти мостів підірвали лише три, шість залишилися неушкодженими. Потім ми з ними знайшли ще трьох десантників, потім – ще двох. З цієї когорти десантників двоє, здається, загинули…

Ми з ними почали організовувати засади. З розбитої колони 80-ки чотири БТРи забрали, всі вони були пошкоджені. Три поставили на хід. Четвертий стріляв, але у нього щось було зі зчепленням, ми не могли його замінити. Ремонтували в ангарах Бучанського цегляного заводу, в нас не було станків, все вручну виточували, всі запчастини, які були потрібні, напилками підганяли… І було прийнято рішення поставити один БТР як муляж, щоб він відволікав – наче це передова вогньова позиція, яка на себе забере вогонь противника. Також нами було знайдено бронеавтомобіль "Козак" Нацгвардії. У москалів віджали першу машину — "Стріла-10М". З неї було знято акумулятори. Тому прив’язали до неї сосну. І вона стояла типу як танчик – відволікаючий маневр. Журналіст з "Уолл стріт джорнал" питав мене: "Ви москалів сосною перемогли?" Кажу: "Так, намотали сосну на МТЛБ і таким чином перемогли москалів".

Ще треба було організувати маневрену засаду. Ми пішли методом класичної розвідки. Є три види засад: в полі, в лісі і у місті. Найскладніший елемент – засада в місті. Для того, щоб зробити засаду в лісі, повинні співпасти декілька факторів: домінуюча висота, водяна перешкода та вигин дороги на 200-300 метрів закритого простору. Спочатку ми думали зробити таку між Бучею і Блиставицею, перед річкою Рокач. Але в перші дні туди прилетіли ракети "Іскандер" з Білорусії. Ми зрозуміли, що там неможливо буде нічого займати. Тому зробити її на "Жирафі" — це було мною прийняте рішення, без нічиїх команд, вказівок і розпоряджень.

"ПЕРША КОЛОНА ВИЙШЛА НА НАС 27 ЛЮТОГО О 7.40. В КОЛОНІ БУЛА 101 ОДИНИЦЯ ТЕХНІКИ"

- Торговельний центр "Жираф" ще був цілий?

- Так. Москалі ж були в Гостомелі, потім в Бучі, а "Жираф" знаходиться в Ірпені. У нас був час підготуватися. Ми повитягали сміттєві баки, засипали їх сміттям, щоб з квадрокоптерів не було видно. БТРи заховали за сміттям. Логіка така: якщо потрібно,

Коротя

Ми вирішили діяти маневреним шляхом. Тобто, один БТР виїжджає, стріляє. Заклинило КПВТ, закінчився БК – ховається, і одразу виїжджає наступний. Перша колона вийшла на нас – 101 одиниця.

- Коли це було?

- 27 лютого о 7.40 ранку. Наше завдання було захопити командно-штабну машину в цій колоні, щоб виявити списки машин. Особовий склад нам був не потрібен, тільки дані. І ми її захопили. Це була нова сучасна МТЛБ 2021 року, подовжена – МТЛБ-Б. Маршрут у них був Феневичи – Вишневе, це 72 кілометри, і вони хотіли його пройти за три години. Всією цією збірною бляшанкою СРСР по хокею… Яким чином ми діяли: нашим завданням було вибивати типи машин, які були вказані в переліку і розуміти, скільки машин залишилося в колоні.

Друга колона, яка вийшла на нас, складалася з 164-ої машин, третя – з 202-ої, з них 101 ішла прямо, 101 — по флангу. Фланг ми вже не змогли втримати, тому що прорвалися одразу 12 БМД-2. Вони заскочили в Ірпінь, і вже неможливо було там їх нічим знищити. За ними натягнулися 31 машина і 600 чоловік піхоти…

- У вас не було паніки, що нічого з цим не зробите?

- Ні.

- Чому?

- На нас виїхало одразу 12 БМД-2, розвідрота, 104-ий парашутно-десантний полк 76-ої парашутно-десантної дивізії псковської. У них всіх було по два роки полігону, поки вони сюди до нас доїхали, у всіх воєніках не було куди ставити кількість настрілів… У снайперів було, щоб ви розуміли, по тисячі годин настрілів, у мехводів – по 600 годин накатки. У нас в армії, по-моєму, третій клас – це 30 годин накатки, а у них було по 600! Ми одразу знищили перші чотири машини, це дало можливість нашому "Байрактару" навестися, він влучив у 12-ту машину и в 32-гу, 20 машин зажав. Ну і вже арта 72-ої бригади навелася, працювала туди. Причому, як я розумію, у 72-ої бригади були навчальні екіпажі, тому що вони били більше по нам, ніж по москалям. Ми кажемо: "Позиція така-то", а вони б’ють по нашій... Було видно, що люди вчилися, але ми були раді і цьому.

- Якась новітня зброя у вас була?

- "Джавелінів" не було, були NLAW. Десь на десятий день встановили зв’язок з заступником командира роти 80-ої бригади. Дуже класний хлопець, Лимон. 80-та бригада, третій батальйон, восьма рота, якщо не помиляюсь. Лимон сказав тримати зв’язок через телеграм-канал, щоб вони могли підтримувати нас артилерією.

- Коли ви зупинили першу колону, на вас пішло ще дві. Коли вони перестали йти на Ірпінь далі "Жирафа"? Чи весь час намагалися продавити?

- Весь час. Гігантським нашим мінусом було те, що у нас не було даних розвідки. Коли ми відкриваємо бойове розпорядження, там вказано: карта, місцевість, і третій пункт – дані розвідки, дані по противнику. У нас цього не було. Якби я знав, що на мене буде сто "коробок" йти, я б, напевне, сто разів подумав, займати оборону чи не займати, відверто скажу. Чотири "коробки" максимум я бачив: на Попаснянському телецентрі на нас виїхали танк, дві МТЛБ і БМП-1. Це максимум, що я бачив до 2022 року. А якби знав, що їх буде сто, то подумав би, займати оборону чи ні.

Перший раз вони не зупинили наступального потенціалу. Другий раз – теж. Це при тому, що вже по другій колоні ми били з танка прямою наводкою. Танк виїжджав з нашої сторони на вулицю, з їхнього боку на нього їхали "бехи", він їх клепав. Поки чотири штуки не вклепає, вони не зупинялися. Не можу це пояснити. Друга колона не зупинила наступального потенціалу, третя… Ми ж лише приблизно знали, що де відбувається. 3 березня нам вдалося звільнити Бучу, та ми не змогли закріпитися на ворзельському колі. Викинули нас звідти всіх.

Ми знали, де, скільки і чого напалили. Вулиця Вокзальна в Бучі була завалена технікою, зліва від неї вулиця Водопровідна теж. Справа є такий провулок Перемоги, який виходить на річку, — також був завалений технікою. Неможливо було розвивати ніякий рух. Коли ми звільняли Бучу другого квітня, провулок Перемоги був повністю розчищений, вони самі порозтягували всі свої шкварки, тобто, готувалися наступати четвертий раз.

Основна проблема була в тому, що міст через Бучу не був підірваний. Чому? І голова районної адміністрації, і генерал Павлюк, який був вже головою Київської ВЦА, прийняли рішення міст не підривати, щоб можна було забрати цивільних з сіл, з Бучі. Це було страшно. росіяни шикували по сто-двісті цивільних, а за ними наступали піхота і БМД. Ну що робити? Я кажу: "Цивільних пропускаємо, відсікаємо. Піхоту ліквідуємо, "коробки" нищимо". Над людьми зверху стріляли по москалях, а людей забирали.

- Ваша жінка залишалася…

- В Бучі.

- Тобто, перед вами?

- Так.

- Ви тримали з нею зв’язок?

- Ні.

- Ваш будинок постраждав?

- Тільки вікно – попали з гармати. А так будинок був цілий, навіть замок не збитий. Ми домовлялися з Червоним Хрестом про "зелений коридор". Для нас як для військових великою проблемою була присутність цивільного населення. У нас було бомбосховище в Бучанському цегляному заводі. Він знаходиться на території Ірпеня. Так склалося історично — він спочатку знаходився в Бучі, потім виділили землю в Ірпені, це ще в 1920-ті роки, сто років тому. Всіх цивільних, яких ми забирали, не можна було через Ірпінь евакуювати до мосту, тому що все місто було під вогньовим контролем ворога. Ми заводили цих людей до бомбосховища. Там приміщення поділене пополам: з правої сторони була цивільна частина, з лівої — військова. Ліжок у військових не було, вони спали на підлозі. Цивільні спали на ліжках. Через щільність населення у командирів підрозділів взагалі не було ліжок. У мене не було спального місця…

- Завод примикає до "Жирафу"?

- Так, ми все це називаємо "Жираф". В самому торговельному центрі ми зашкварили десять орків, вони бігли по ескалаторах… А боїв безпосередньо в ТРЦ не було. Все, що знаходиться біля нього – цивільні будинки, виробничі приміщення заводу, автомийки, заправки, – все має назву блокпост "Жираф". Ми ж діяли і на інших блокпостах, тому що акумулювали у себе оперативний резерв. Пішов прорив на "Караван-Галя" — ми 50 людей садимо в автобус і туди. Вони там відпрацювали – забираємо назад. Пішов прорив на "Синергії"… Але не можна було розірватися, весь фронт не можуть втримати 100-200 людей. Це нереально. Тому у нас була мережа спостережних постів між блокпостами, щоб був зв’язок. Бо між спостережними постами можна і пішком людину направити. Боєць побіг, записку передав – чи "Прорив з тієї сторони…", чи "Дайте вогньове ураження", "Підтримайте вогнем". В основному посильні передавати такі записочки, тому що зв’язку не було.

"ВСЮ НІЧ МИ НОСИЛИ ПАТРОНИ І ПОСТРІЛИ ДО РПГ. З ЇЖІ ВЗЯЛИ ЧОТИРИ ВІДРА ВАРЕНИКІВ ЗІ ЛЬВОВА"

- Був хоч якийсь момент страху, що росіяни захоплять Київ?

- Так. В першому бою було дуже страшно. Тому що просто відкрилися ворота пекла, і всі чорти з пекла вилізли. Навіть в АТО не було страшно, а в першому бою під Києвом було. Потім вже було не дуже страшно, коли ми почали їх бити і зрозуміли, що їм теж страшно. Задача моя як командира була пояснити своїм бійцям, що потрібно свій страх вселити в москаля – щоб їх страх був більше нашого, щоб вони боялися на нас виходити. Для того, щоб вони знали: якщо будуть на нас іти, для них це буде смерть. Вони можуть залишитися живими, спетляти на іншу ділянку фронту, дезертирувати, відступити, втекти до рашки. А якщо вийдуть на нас, це для них значить для них тільки смерть, і все.

Третя колона прорвала з "Синергії", і з боку Стоянки в обхід водоканалу вони постійно штурмували нас. Місто було фактично в оточенні. Я – противник нарад, у нас були міні-брифінги. Офіцери — капітани, старші лейтенанти питали: "Наші дії? Ми в оточенні, у нас їжі залишилося на два дні". А у нас цивільних мінімум 200 чоловік. Вдень ми займалися бойовою роботою, а вночі цивільних садили в автобуси і попід залізницею вивозили до Романівського мосту. Там міською владою Ірпеня було дуже потужно організовано евакуацію, Олександр Григорович Маркушин спрацював грамотно, правильно як керівник. Але нам потрібно було вдень вести бойову роботу, а вночі вивозити цивільних. І коли заговорили, що їжі залишилося на два дні, я питаю: "А що по набоям?" — "Набоїв – на чотири дні". Кажу: "Ну, значить, будемо триматися ще чотири дні". Було дуже складно психологічно. Мені кажуть: "Затвердіть маршрут виходу". Я кажу: "Ні".

- І ви були на "Жирафі"?..

- …24 дні тримали висоту. За цей час у мене загинуло три людини. Сумарно на позиціях загинуло до десяти людей. З різних підрозділів. ТрО до нас примикала… Звичайно, мені було більш цікаво співпрацювати з ветеранськими підрозділами. Цивільним, які до нас долучалися, ми за три години давали курс, який проходять три місяці в навчальному центрі ЗСУ. Приблизно це було так: "Ставай біля мене, дивися на мене, роби, як я. Не став ніяких запитань". Найстрашніше – щоб не було "френдлі файєра", щоб не перестріляли один одного. Тому яка б людина не приходила, я особисто як командир, та командири взводів проводили інструктаж з техніки безпеки, як поводитися зі зброєю. Ми говорили: зброя – це не влада. Тому що багато людей, отримавши зброю, думали, що людина таким чином отримує владу. Наше завдання було пояснити: зброя – не влада, це засіб захисту. Ну, і в нашому випадку – вагомий аргумент в сторону незалежності.

За цей місяць чотири рази до мене приходили і пропонували здати позиції. Тому що їх утримувати було нібито недоцільно. Чотири рази я відмовився. Полковники, генерали приїздили – не буду називати прізвища.

- А як можна відмовити генералу?

- Так я ж був партизан! У мене ж не було ніякої печатки. Я не був призваний до Збройних Сил. І ніхто з моїх людей не був призваний.

- Відомо, скільки ви знешкодили росіян за той період?

- По журналу бойових дій, ми знищили 44 "коробки" і більше ніж 200 псковських. Це тільки псковських, а ще ж була 155-а бригада морської піхоти. Ми їх не рахували, бо вони були у чорній формі, нам було нецікаво їх рахувати.

Після того, як ми один день протрималися, мені доповіли: "Їжі залишилося на день, БК залишилося на три дні. Затвердіть план евакуації". Я кажу: "Ні, не буду підписувати". — "Чому?" — "От закінчиться останній набій, залишиться у вас по одному ріжку, тоді кажіть…" При тому була дана команда всім командирам взводів залишити по 10-12 магазинів, саме для командирів підрозділів, щоб при відході всім бійцям роздати хоча б по півмагазину. Мій покійний друг Севас — Олександр Ткаченко, який служив у феодосійській 1-ій бригаді морської піхоти, вийшов з Криму, був у мене командиром 1-го штурмового взводу… Я наказав вийти всім, залишився тільки він. Кажу: "Слухаю". – "Що ти хочеш вислухати?" — "Ну, ви ж хочете, щоб я затвердив план відходу". Він каже: "Ти затвердив?" — "Ні". – "А які розпорядження?" Кажу: "Отакі і такі, набої залишити, такі сумки повидавав командирам, щоб могли туди спакувати магазини". Він каже: "А що ти думаєш?" Кажу: "Немає вже сил, все, немає фізичних сил…" А він мені каже: "Ти в АТО відступав?" — "Ні". – "А тут у тебе є якісь запитання?" — "Ні". – "Ну все, — він каже, — ти йди, подумай, прийдеш до мене". Я пішов, на душі в мене так складно… Хвилин через п’ять заходжу до нього: "Я придумав, що ми будемо робити". – "Що?" — "Збирай всіх своїх штурмовиків, підемо на "Велику землю" по БК. Візьмемо БК, їжі, скільки на себе навантажимо, стільки занесемо. І будемо далі триматися". Він каже: "Добре, плюси". Ми вночі зібралися. Нас було чоловік вісім, домовилися з "Великою землею", щоб нам привезли БК. Вода в річці Ірпінь піднялася, тому що спустили шлюз. Води було по коліна, і мотузка з вузлами намотана, щоб триматися. І ми, як в’ючні віслюки, ходили по воді, переносили все. Ми взяли 80 пострілів на РПГ, 7.62 ящиків десять, ще десять ящиків 5.45. Це все перенесли.

- А їжу?

- Чотири відра вареників зі Львова… Насправді на мосту їжі було дуже багато, на метр висотою заставлено. Привозили її звідусіль. Все було з записочками: Львівська область, Волинська, Тернопільська… Ми взяли лише чотири відра. У нас вже не було сил тягати…

Москалі виявили наш рух, почали крити мінометами. Хвилин сорок били по мосту. Потім ми пішки все те переносили до водоканалу – це десь півтора кілометри, може, й два. Всю ніч носили ящики, потім за нами приїхав бус, ми все загрузили і приїхали на "Жираф". Я заходжу, кажу: "Слава ірпінському рейху!" Всі: "Навіки слава!" Кажу: "Приймаю рішення, що будемо далі чинити спротив". І всі: "Плюси. Працюємо далі".

На жаль, Олександр Ткаченко, Севас, мій ідеолог, загинув місяців три тому при ліквідації ДРГ в Сумській області… Він служив в "Альфі". Пішов з нами в ТрО, потім його як фахівця забрали в спецпідрозділ.

- Коли ви все це принесли?

- Це було десь 15 березня. І протрималися ще днів десять після того. Потім приїхав до нас полковник Красота, він був командувачем сектору оборони. Після того, як я показав йому наші позиції, він сказав: "Я думав, місто армія тримає, а тут сто хворих контужених ветеранів…" І питає, чим допомогти. Кажу: "Міняйте нас. Все, наш ресурс вичерпаний". Ми фізично ще одного штурму не втримали би. Тому що… О шостій ранку був брифінг, збиралися командири взводів, командири штурмових підрозділів. Це було так: всі ставали зі зброєю і спали стоячи, а один не спав. Всі дрімали по черзі, по п’ять-шість хвилин, потім відкривали очі… Оце був єдиний сон на добу перед ранковим брифінгом. Виходили на вулицю, щоб не спати, сніг бадьорив. А вранці, перед брифінгом, всі ставали в коло, руки на зброю і по черзі спали…

Тому я і сказав: "Міняйте нас, бо все… У нас немає фізіологічних можливостей тут надалі стримувати ворога". Тоді було прийнято рішення заводити 130-ий батальйон 114-ої бригади. Він почав заходити десь 24 березня, підрозділ розвідки робив рекогносцировку.

Коротя

- Ви ще не бачили по руху москалів, що вони мають намір піти?

- Кураторами з ГУРу нам була поставлена задача ліквідації їхніх логістичних шляхів БК і палива. Ми проводили рейдові дії. Розуміли, що штурмувати їх не зможемо, тому метою наших дій було заволодіння їхніми механізованими засобами. Ми захопили навіть експериментальні зразки БМД-4. А ще ми виходили за "нуль", бачили широку колію: танк проходив по лісі, накатував окрему дорогу. І по тій дорозі їхали, скажімо, два КамАЗи з БК і два бензовози. Це потрібно було підривати. Успішно у нас це виходило. Ми розуміли: чим більше ми будемо підривати їхню логістичну мережу, тим менше у них буде сил.

А ще у нас була дуже серйозна снайперська школа. Олександр Ткаченко, Севас, був ідеологом снайпінгу. Нами було залучено багато фахівців з різних підрозділів – "Альфа", "Омега", ГУР… Нашою задачею була ліквідація орків. Логістику розрізаємо – раз, снайперським вогнем вибиваємо – два. Причому робили так: якщо снайпер просто стрільне, його одразу помітять і туди влупить танк. Наша задача була робити імітаційні або вибухи, або постріли з артилерії – десь поряд, щоб у шумі відволікти увагу. Працювали таким чином. У москалів все системно. У нас шість ранку, у них сім. От він о сьомій ранку встає, 15 хвилин – почистив зуби, поїв, потім сідає в машину, прогріває і починає одразу лупашити. Стріляє до 12-ої години по нашому часу (у них це 13-та). О 12.00 припиняє стріляти, до нього підвозять солярку, БК – треба перезавантажити танчик. Причому вони стріляють каруселлю, три-чотири танчики, так, щоб перший вже був готовий до стрільби, а крайній можна ще завантажувати. Спочатку вони стріляли трьома, потім збільшили інтервал до двох хвилин між пострілами, і під’їхав четвертий танк, він був як страхувальний.

Яким чином ми діяли… Знали, що о 6.15 механік буде залазити в "коробку" — значить, робимо імітаційний постріл, снайпер знімає меха — в "коробці" "двохсотий", починають метушитися навколо, їздити, самі створюють шум – і в цей час снайпери працюють. Мені дуже цікаво вивчати їхні матеріали по втратах від нашого снайперського вогню саме на "Жирафі". Вони все це називають "Буча", стверджують, що Буча була їхньою, і були прориви "ворожих ДРГ" — не пишуть, з якої сторони. І все це у них – "ліквідація прориву українських ДРГ". Вони наводять цифри: від десяти до тридцяти загиблих від снайперського вогню за день! Тридцять днів ми тримали, а 30 на 30 – це, значить, батальйон! Приблизно так. У нас працювало одразу шість-сім пар, не один снайпер стріляв.

- Коли ви вийшли з "Жирафа" — 25-го, 26 березня?

- Саме в ці дні ми вийшли на відновлення, але на блокпосту залишалися два моїх взводи для передачі позицій. Та й ми брали участь у плануванні подальших дій. В готелі "Тиса" на Окружній був великий координаційний штаб. Мене запросили як польового командира, мера міста Ірпеня — як командира ТрО, були представники ГУРа, приїжджали бригадні генерали з США, легіонери, десантники. Ми планували наступальні операції по деокупації міста Ірпінь.

"СКАЗАТИ, ЩО РОСІЯНИ САМІ ВІДІЙШЛИ – НЕПРАВИЛЬНО. МИ ЇХ ШТУРМУВАЛИ, ВИБИВАЛИ, ВИТИСКАЛИ"

-"Вони пішли" — це зовсім неправильний термін, — зауважує Володимир. — Тому що з кожної вулиці ми їх вибивали, вибивали й вибивали. Ми придумали перекривати дороги будівельними міксерами: як виявилося, такий міксер тримає 30-міліметрову автоматичну гармату 2А42. Ми просто заглушували дороги. Ставили два міксери поруч і один попереду, щоб можна було маневрувати, вперед чи назад. По 500 метрів ці міксери вночі рухали і відбивали ці території, щоб збільшити наш контакт і зменшити їхню зону ураження.

Як ми планували операції… Більярдний стіл, на ньому карта. Якось 12 годин планували – 12 годин! Бригадний генерал США встає і каже: "Це все неправильно. Розходьтеся всі спати, помийтеся. Через шість годин зустрічаємося, будемо продовжувати далі".

Основна задача була – непомітне проникнення наших великих вогневих груп у місто Ірпінь. Вже був понтонний міст — його накинула група Адама. Наприклад, о четвертій ранку заходить 50 людей, десантура, їх зустрічають. О п’ятій ранку під залізничним мостом заходить, приміром, ГУР, легіонери – 50 людей. У Будинку письменників підрозділом "Омега" було сконцентровано 60 людей. Місцем зустрічі у нас був "Новус" на вокзалі в Ірпені, а звідти з провідниками з моїх підрозділів всі розходилися по вулицях і починалася зачистка. Тож сказати, що вони "самі відійшли" — неправильно. Ми їх скрізь штурмували, вибивали, витискали.

Коротя

Стосовно того, полишили вони свій потенціал чи ні… Міст на Бучанці не був підірваний, це ускладнювало нам роботу. Але для них це була приманка. Я так розумію, що психологічно ми їх не налякали, а примусили змінити тактику. Не йти через міст до "Жирафа", а штурмувати через понтони, через воду з Гостомеля на Мощун. Хоча понтони складніше кинути, ніж по мосту іти. Психологічно ми їх змусили наступати на Мощун.

- Що вас примусило йти воювати далі після цього етапу, а не залишитися вдома?

- В сенсі — примусило йти далі? Не так стояло питання. Я військовозобов’язаний, оперативний резерв першої черги. Шлях у ТрО – він не є легкий. Тому що, коли ми приїхали на Бахмут, нас вважали за людей другого сорту. Нам давали найскладніші ділянки і накази типу: тут стояти і тут вмерти. Ніхто не вірив, що ми можемо ворога перемагати. А ми це робили…

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ

Related

Wiki




Инсайды

Опасения оправдались: у Байдена выявлено серьезное заболевание
Байден запевнив, що попри коронавірус, працюватиме для американців
НБУ жалуется: проблемы со светом заставляют украинцев накапливать наличные деньги
ЄС і Велика Британія готуються посилити перевірку нафтового флоту РФ - ЗМІ
Второе пришествие Дональда Трампа

Contact

Contact us: [email protected]

Встречайте нового лидера в мире онлайн-развлечений и информации - "Реалист"! Этот уникальный онлайн-ресурс не просто изменит ваше представление о том, как вы проводите время в интернете, но и откроет для вас двери в новый, увлекательный мир возможностей.